Художник В`ячеслав Корецький

Сучасний живопис

ПЕГГИ ГУГГЕНХЕЙМ


  Ukr_icone  English_icone

 История жизни героини картины. (По материалам Михаила Трофименкова, Татьяны Плошко, "Коммерсант")


История жизни героини картины. (По материалам Михаила Трофименкова, Татьяны Плошко, «Коммерсант»)

 Простіше змінити обличчя, ніж прізвище

Вона була молода, розумна, екстравагантна, наполеглива і майже вродлива. Їй трохи заважав величезний  гуггенхеймівський ніс. Від дістався їй від прадіда Маера – швейцарського гебрея, що емігрував до США, та попервах продавав на вулицях шевський крем; а потім, в традиціях американської мрії,  став мільйонером. Таку спадковість як ніс виправити було легко. Але в клініці під місцевим наркозом вона, не витримавши болю, попросила припинити пластичну операцію. З тих пір ніс став чимось на зразок барометра. Він завжди розпухав до дощу.

Зате разом з носом їй дістався феноменальний гуггенхеймівський нюх: відчувати  гроші, робити гроші, зберігати і примножувати гроші навіть тоді, коли вона їх витрачала. Це було спадкове, на генетичному рівні. Різновид дару і хвороби. Він дістався їй від мультимільйонерів дядечків Данила, Соломона, Симона, Вільяма, Муррея, що зробили гроші в гірській справі і металургії, на діамантових копальнях Південної Африки, золотих копальнях Аляски, каучукових плантаціях Конго. У Мексиці, Чилі, Болівії, Анголі. Від тіточок Ірени, Ольги, Кори, Флоренс, Рози, таких буржуазних і таких нестерпних в своїх нескінчених ритуальних ланчах-чаюваннях-вечірках-за-картами.

Її батько Бенджамін втік від гуггенхеймівського занудства, від дружини і дочок в Париж, де жив весело і щасливо, поки не вирішив повернутися. Навесні 1912 року він узяв квиток на «Титанік», що йшов у свій смертельний рейс. Після його кончини Пеггі не лише отримала 450 тисяч доларів, але і стала спадкоємицею його численних подруг. За умовами заповіту Бенджаміна Гуггенхейма довічну ренту його коханки повинні були залишати Пеггі.

Париж: по стопах батька

У 1919 році з чоловіком і маман Пеггі опинилася в Парижі. У Європі закінчилася війна, Антанта восторжествувала над Вільгельмом, Європа знову постраждала, Америка знову збагатилася. Нова хвиля американських туристів відправилася завойовувати Париж. Починалася слава кварталу Сен-Жермен-де-Пре. Артистична богема перебралася з Монпарнаса сюди, на тісний простір навколо середньовічного собору Saint-Germaine. Бретон, Аполлінер, Хемінгвей, Брак, Вламинк, Дюшан, Гончарова, Міллер, Грис, Глез, Беккет, Пікассо, Дерен, Верб Танги, Сутин, Ривера, Шагал, Ернст, Кокто, Ларіонов, Жакоб, Арто… Розквіт сюрреалістичного руху, кубісти, футуристи, абстракціоністи, так-так, в цьому вавілонському стовпотворінні було неможливо орієнтуватися чужакові. Лоренс Вейль орієнтувався чудово.

Вейль — чоловік, двадцяти дев’яти років. Напівамериканець і напівфранцуз. Напівписьменник і напівхудожник. Людина богеми, що так ніколи і не знайшов себе. Зате знайомий з усіма літераторами і художниками, що себе цілком вже знайшли, він з легкістю перезнайомив її з усім Парижем.

Лоренс Вейль — трагічна помилка Пеггі Гуггенхейм. Так вважала її сім’я, бо будь-хто, хто був вимушений жити всього на 100 доларів в місяць, являвся якщо не помилкою Творця, то вже в усякому разі сумнівною партією для їх золотої племінниці. Пеггі була абсолютно зачарована і Парижем і Лоренсом Вейлем.

«Cafe du Dome», «La Coupole», «Select», «Dingo», «Deux Magots», «Boeuf sur le Toit» — їх нічні маршрути тих часів. Сітроен, Лорен-Дитрих, Іспано-сюїза — автомобілі на яких вони об’їздили усі околиці. Синдбад і Пеггін — їх діти, що народилися у той час. Лоренс Вейль зраджував Пеггі за її ж рахунок, ніколи не забуваючі, за чий кошт він зраджує, врешті-решт, зненавидів і її, і її Гуггенхеймів, і її гроші. Особливо добре йому вдавався жанр публічних родинних сварок з викиданням у вікно парасольок, сумочок, накидок і особливо туфель. Їй здавалося це проявом хисту, темпераменту і пристрасті, поки нарешті, вона не наважилася найняти адвокатів — собі і йому — і вони розлучилися кращими друзями, ніж були подружжям. До кінця своїх днів Лоренс Вейль отримував від Пеггі стабільне щомісячне грошове утримання.

Вона говорила завжди, що їй «таланило в усьому, окрім кохання». Можливо. Але перший шлюб відкрив їй двері у світ артистичної богеми. У цьому світі робили мистецтво, багато міркували про мистецтво і дуже потребували грошей. Це був хороший шанс для Пеггі Гуггенхейм. Вона зуміла їм сповна скористатися.

Колекція її життя : чоловіки

Саме у Парижі вона започаткувала дві свої колекції: колекції картин і колекції чоловіків. І ту і іншу вона розпочала з відносно скромних екземплярів, а увінчала справжніми шедеврами.

Джоні Холмс — другий чоловік — був письменником, не здатним змусити себе писати. Сухопарий джентльмен-інтелектуал, обтяжений багажем блискучих і абсолютно непотрібних у житті знань, він багато пив і охоче витрачав її гроші, поки не загинув в автомобільній катастрофі.

Марсель Дюшан. Класик і теоретик сюрреалізму. Він встиг вже обурити своїми ready — made художнє життя Нью-Йорка, повернувся в Париж, видавав часописи, влавштовував виставки і не соромився виступати іноді в якості маршана. Марсель Дюшан став коханцем, художнім консультантом і ментором Пеггі Гуггенхейм.

Ів Тангі. Абсолютний божевільний, що побував навіть в психіатричній лікарні. Скопище курйозів і неконтрольованих чудасій, з волоссям, що стирчало дибки. Художник-сюрреаліст без художньої освіти, що став одного разу дуже і дуже знаменитим. Пеггі виявилася розумнішою і художніх критиків, і самого Тангі, вчасно скупивши за безцінь його роботи.

Семюель Беккет, майбутній нобелівський лауреат. Зеленоокий ірландець і великий друг великого Джойса. Ще один жебрак. Ще один письменник, нездатний писати, з роками, проте, здолавший професійний параліч і створивший декілька літературних шедеврів. Саме він напоумив Пеггі, що її моральний обов`язок — купувати сучасне їй мистецтво.

Герберт Рід. Потім сер Герберт Рід, кавалер ордену Підв’язки. Єдина людина у Британії тих часів, що рообила спроби популяризувати сучасне мистецтво. Куратор декількох музеїв, редактор впливового часопису, він захопив Пеггі ідеєю музею сучасного мистецтва. Їх проекту завадила лише Друга світова війна. Пеггі розлучилася з Рідом, заплативши йому половину суми його п’ятирічного контракту, що не відбувся.

І, нарешті, Макс Ернст. Чоловік номер три. Великий художник і великий ловелас, що фліртував відразу з декількома молодими дурехами. Пеггі врятувала йому життя, взявши з собою з окупованої Франції в Нью-Йорк. Макс Ернст розплатився офіційним браком і, зрозуміло, картинами.

Колекція її життя : картини

Отже, племінниця мільйонерів закохувалася тільки в талановитих, дуже розумних, гарних і егоїстичних чоловіків. Блискучих радикалів, що не визнавали колишніх законів краси, що зневажали буржуазне суспільство і мріяли про нові форми в мистецтві. Але вони дійсно робили таке мистецтво, розбиралися в мистецтві, і їх професійна експертиза коштувала до певного часу дорожче, ніж їх картини. Пеггі не могла купити кохання, хоча регулярно оплачувала їх рахунки, зате з практичністю і хваткою Гуггенхеймів вона використала кожного з них з повною віддачею, щоб стати фахівцем у їх справі.

У 1939 році, з початком війни настала її зоряна година. Коли натовп парижан напередодні окупації Парижу кинувся з міста, Пеггі Гуггенхейм безстрашно спрямувалася в Париж. Вона не кинулася рятувати своїх дітей або улюблених чоловіків. Пеггі приїхала скуповувати картини. Це був дуже гуггенхеймівський жест. Родина Гуггенхейм завжди робила великі гроші, коли політичний барометр показував бурю.

Їй особливо запам’ятався день, коли Гітлер узяв Норвегію — вона купила чудове полотно Фернана Леже всього за 1000 доларів. Її колекція поповнилася тоді роботами Бранкузи, Джакометти, Ман Рея, Арпа, Кандинського, Пауля Клее, художників голландської конструктивістської групи «de Stijl», російських авангардистів, футуристів і кубістів. Витвори мистецтва нестримно впали в ціні. колекціонери і художники віддавали їх майже даром, аби покинути Францію.

Заволодівши своїми шедеврами Пеггі кинулася в Лувр, щоб прилаштувати колекцію в таємне сховище, куди музей повинен був евакуювати свої зібрання. Дирекція відмовила їй, визнавши сумнівною репутацію її художників. Усіх тих, хто став хітом післявоєнних аукціонів.

Вона поїхала з Парижу за два дні до взяття його нацистами, заховавши свої скарби в корівнику замку під Віші у одного з приятелів. Потім картини проїхали в Марсель, в кофрах були завантажені на пароплав і уникли митного огляду, задекларовані як «меблі». Подорожчали вони вже в океані, в трюмі корабля, що прямував у спокійну Америку.

У рідному Нью-Йорку, куди вона не приїжджала чотирнадцять років, вона влаштувалася в трьох кварталах від дядечкового музею сучасного мистецтва. На основі своєї колекції вона створила «Art of This Sentury» — один з найоригінальніших та наймодніших виставкових залів тих років. Дуже модерновий до того музей Соломона Гуггенхейма сприймався тепер чи не заповідником академізму.

Тільки закінчилася війна, Пеггі повернулася в улюблену Європу. У 1948 році її колекція експонувалася на Бієнале у Венеції, і постаріла американка вибрала це місто в якості свого постійного місцеперебування. Вона відкрила свою колекцію публіці і останні тридцять років нічого не купувала для неї і тим більше вже нічого не продавала.

У історії мистецтва Пеггі Гуггенхейм запам’яталася янголом охоронцем авангардистів. У історії арт-бізнесу — колекціонером з геніальною інтуїцією. У історії своєї сім’ї — найзнаменитішою з Гуггенхеймів її покоління. В пам’яті мешканців Венеції — останньою хазяйкою власної гондоли, завжди супроводжуваною поштом, одягненою у бірюзово-сині кольори її палацу.

http://www.kommersant.ru/Doc/251083


Художник В`ячеслав Корецький

Сучасний живопис